Во Франции осквернен памятник, Русскому экспедиционному корпусу

....заполонили всю планету©

давненько казаки по Парижу не проезжали

Это сообщение отредактировал kasden - 16.11.2013 - 15:35

Дикари-с. Только памятники и у нас оскверняют. То Ленину бошку сшибут, то от Вечного огня прикурят.

Памятник не ответит. Вот приехали бы ребята в РФ и учинили тож самое с судьёй что приговор выносила - от эт был бы цимес...

Приехавший в Российскую империю, в конце 1915 года представитель военной комиссии французского сената Г. Думерг предложил царскому правительству России направить на Западный фронт, во Францию, 400 000 русских офицеров, унтер-офицеров и солдат в обмен на недостающее русской императорской армии вооружение и боевые припасы.
В январе 1916 года была сформирована 1-я особая пехотная бригада двухполкового состава (в некоторых источниках именуется 1-я Русская бригада). Начальником особой пехотной бригады (по нынешнему — командир) был назначен генерал-майор Н. А. Лохвицкий. Проследовав маршем на железнодорожном транспорте по маршруту Москва — Самара — Уфа — Красноярск — Иркутск — Харбин — Далянь, далее французским морским транспортом по маршруту Далянь — Сайгон — Коломбо (Цейлон) — Аден — Суэцкий канал — Марсель, прибыла в порт Марселя[4] 20 апреля 1916 года, а оттуда на Западный фронт. Появление союзных российских войск произвело большое впечатление во Франции[4].
В июле 1916 года через Францию на салоникский фронт была отправлена 2-я особая пехотная бригада под командованием генерала Дитерихса.
В июне 1916 года было начато формирование 3-й особой пехотной бригады под командованием генерала В. В. Марушевского. В августе 1916 года она была отправлена во Францию через Архангельск.
Затем была сформирована последняя, 4-я особая пехотная бригада во главе с генерал-майором М. Н. Леонтьевым, отправленная в Македонию. Отплыла из Архангельска на пароходе «Мартизан» в середине сентября, в Салоники прибыла на пароходе «Лютеция» 10 — 20 октября 1916 года.
Российские части участвовали в Битве при Вердене.
После серьёзных потерь в ходе апрельского наступления 1917 года на Западном фронте, 1-я и 3-я особые пехотные бригады были отведены на отдых в военный лагерь Ла-Куртин близ Лиможа, где их объединили в особую дивизию под командованием генерал-майора Н. А. Лохвицкого.
В сентябре 1917 года произошло солдатское восстание в Ла-Куртин, жестоко подавленное.
После выхода Российской Империи (по причине революции и переворота) из Великой войны французским командованием были расформированы полки особых пехотных бригад и из них были составлены военно-рабочие роты для работ в тылу.
В дальнейшем в январе 1918 года русские солдаты, те кто не попал в лагеря Северной Африки, попали на русскую военную базу в Лавале. В Салониках была создана база для русских военнослужащих на Балканском фронте, подчинявшаяся базе в Лавале. Командующим стал генерал Лохвицкий, начштаба полковник французской службы. Был создан Русский легион чести в составе Марроканской дивизии, который сражался под Парижем, а в дальнейшем Русский Легион прошел Лотарингию, Эльзас, Саар и вошел в Германию. Ему было поручено оккупировать немецкий город Вормс, на Рейне.
Французы стали переводить в легион сначала русских добровольцев Французского иностранного легиона и из рабочих рот. Численность легиона выросла до 2 тысяч человек. В начале 1919 года большую часть солдат легиона отправили в расположении ВСЮР, где бывшие участники восстания в Ла-Куртин перебили офицеров и перешли на сторону РККА. Оставшиеся в живых легионеры составили основу 1-го Кавказского стрелкового полка и участвовали во взятии Царицына и наступлении на Саратов. Узнав о ситуации легиона в России, его расформировали, а оставшиеся солдаты уехали в Россию. Многие сражались в Белой Армии, а потом вернулись во Францию уже эмигрантами.
Также в 1918 году часть русских офицеров и солдат корпуса польского происхождения сражались с немцами в составе польской Голубой армии.

Это сообщение отредактировал fishercool - 16.11.2013 - 16:08

Пидарасами были - пидарасами и останутся. История их ни чему не учит.

Это сообщение отредактировал Котяра117 - 16.11.2013 - 15:56

Херню не порите - ей больно. Я так понимаю, про Первую Мировую войну вы и не слышали?

ЗЕМЛЯК ІЗ ФРАНЦУЗЬКОГО ЛЕГІОНУ
Серед жителів Чернігівщини було й залишається багато безпосередніх учасників визначних історичних подій. Пам’ять про тих, хто вже пішов у вічність, тепер зберігають їхні нащадки, розповідаючи цікаві історії про життя наших земляків. Серед таких і 82-річна чернігівка, зв’язківець на пенсії Олександра Харченко, яка родом із села Фастівці на Бахмаччині. Її рідний дядько (материн брат) воював у складі Російського експедиційного корпусу в Європі під час Першої світової війни, залишився жити у Франції, де й помер. Племінниці на початку 70-х років навіть вдалося вирватися за кордон Радянського Союзу й погостювати у дядька, побачити Париж і «буржуйське» життя.

Василь Якович Тремба був призваний на дійсну військову службу в 1914 році, коли запалав вогонь Першої світової. У свої неповні вісімнадцять років, попрощавшись із овдовілою матір’ю, двома молодшими братами й сестрами, він залишив рідні Фастівці, щоб більше ніколи туди не повернутися. Василеві Трембі пощастило вижити в пекельній «м’ясорубці» війни, але його доля, як і долі тисяч наших земляків, котрим довелося воювати в Російському експедиційному корпусі, склалася дивовижно і трагічно. Історія створення корпусу така.

Після майже двох років війни, наприкінці 1915 року, в Росію прибув голова військової комісії французького сенату Г. Думерг. Метою його візиту було умовити царський уряд направити у Францію 400-тисячний армійський контингент в обмін на постачання зброї та боєприпасів. Угода відбулася. Її зміст тлумачився патетично — як союзницька допомога Франції. Насправді ж у Російській імперії та й після неї з «гарматним м’ясом» особливо не рахувалися. На виконання «височайшего вєлєнія» чотири окремі бригади, по два полки кожна, загальною чисельністю 750 офіцерів і 45 тисяч солдатів та унтер-офіцерів, у 1916 році висадилися у Франції. Це були досвідчені воїни, котрі вже майже два роки провели в боях, багато хто з них мав нагороди.

Перша особлива піхотна бригада під командуванням генерала Лохвицького, у складі якої був і наш земляк Василь Тремба, проїхала від Москви залізницею через Сибір, щоб у порту Дальньому (Дайрен) сісти на пароплави. А потім був 80-денний морський перехід війська через Індійський океан, Червоне море, Суецький канал і Середземне море. Кораблі пройшли через південноазійські Сайгон і Сингапур, Коломбо на острові Шри-Ланка біля Індії, через Джибуті у Північно-Східній Африці та єгипетський Порт-Саїд. 26 квітня 1916 року перша бригада висадилася в Марселі. Друга, третя й четверта бригади сіли на пароплави в Архангельську і, пройшовши Північним морем, висадилися у французькому Бресті.

Вражаючими є масштаби цієї операції, особливо далекий шлях першої бригади. Напевне, це робилося з огляду на небезпеку від німецьких підводних човнів у північних морях. Історія військового мистецтва не знала прикладів переміщення такої кількості військ на такі далекі відстані.

У Марселі та Бресті французи влаштували російським бригадам урочисту зустріч. А після короткого відпочинку частини були направлені у військовий табір Майї, де відбувалися заняття з вивчення французької техніки та зброї, якими тепер належало воювати нашим співвітчизникам. У жовтні 1916 року корпус направили на фронт. Перша і третя бригади потрапили у провінцію Шампань, друга й четверта — в Македонію до головнокомандувача Салонікським фронтом генерала Саррайля.

Як у Франції, так і в горах Македонії особовий склад корпусу опинився в самому центрі битв. Могили солдатів експедиційного корпусу розкидані по цих країнах. Найбільше руське військове кладовище, де спочиває більше тисячі наших співвітчизників, розташоване біля Мурмелона (Марна). Тут 31 січня 1917 року проти бійців корпусу німцями були застосовані бойові отруйні речовини (гази). Загинуло багато солдатів, а тисячі з важкими отруєннями потрапили в госпіталі.

Важко доводилося другій і четвертій бригадам на Македонському фронті. Союзна армія складалася з частин, що належали п’яти різним державам, які мали на цій війні, окрім військових, ще і суто політичні інтереси. До складу Македонської армії, окрім воїнів Російської імперії, входили французи, англійці, італійці, серби і греки. На стороні супротивника воювали німці, австрійці, турки і болгари. Майже усі бойові дії тривали у важких кліматичних умовах у важкопрохідній гірській місцевості. Друга особлива російська бригада під командуванням генерала Дітеріхса блискуче впоралася з поставленим бойовим завданням, перемогла болгар, оволодівши висотою Війо (2055 м) і гірським хребтом Бігла, зламавши тим оборону супротивника в напрямку Флорини.

Четверта російська особлива бригада під командуванням генерала Леонтьєва прибула в Салоніки наприкінці жовтня 1916 року і взяла участь у боях спільно з Сербською армією, а потім зайняла укріплену позицію фронтом на Стравіну, де й залишалася беззмінно півроку. До гучних перемог, таких, що мали й великий політичний резонанс, слід віднести десант і зайняття військами корпусу міста Афіни та гори Афон. Загальні втрати Російського експедиційного корпусу на Македонському фронті — 60 офіцерів і 4149 солдатів та унтер-офіцерів.

Жовтнева революція, що сталася в Росії, істотно вплинула на долі людей, які воювали у складі експедиційного корпусу. Більшовиками був укладений мир із Німеччиною, що дало останній можливість перекинути великі сили зі Східного фронту на Західний. Союзники «задихалися» під тиском німецьких дивізій. На росіян відтоді дивилися з презирством, звинувачуючи в усіх бідах і називаючи зрадниками. У зв’язку з цим особливі бригади Експедиційного корпусу були розформовані французьким командуванням. Сотні російських офіцерів та солдатів, які не бажали миритися з таким станом справ і були ображені новим ставленням союзників, стали вимагати відправлення на фронт. А з тих, хто не наважився на такий крок, були складені військово-робітничі роти — на каторжні роботи в таборах Франції, Алжиру, Тунісу, Марокко, Греції.

Невдовзі з волонтерів особливих полків був сформований Російський легіон під командуванням полковника Готуа, який увійшов до діючої армії і був включений до складу Марокканської ударної дивізії — кращої дивізії Франції.
Героїзм і самовідданість особового складу легіону у Франції досягли надзвичайних висот. Траплялося, що в бою легіон втрачав до 35% свого складу і майже всіх офіцерів. Французька преса того часу захоплювалася діями Російського легіону й акцентувала увагу громадськості на великій кількості нагород, вручених французьким урядом російським легіонерам. Тоді вперше стали зустрічатися згадки про «Російський легіон честі» — чотири батальйони, зараховані до складу марокканської дивізії французького іноземного легіону. Російські добровольці носили форму африканських військ із нарукавною триколірною пов’язкою на лівій руці й написом «Військове міністерство Франції». Російський легіон отримав на свій прапор «Військовий хрест» із двома пальмами і «Фуражер» (вид аксельбанта, який носять усі військовослужбовці частини на лівому плечі).

Після закінчення бойових дій Російський легіон пройшов Лотарингію, Ельзас, Саар і ввійшов до Німеччини. Дійшовши до Рейну, зупинився у Фридрихсгафені навпроти Мангейма, звідки був направлений у призначене йому для окупації місто Морш. Великим було здивування та обурення німців, коли вони дізналися, що окупантами у них — війська переможених росіян.

У мирний час, як часто буває, про героїв забувають, більше того — їх починають боятися. Французький уряд, котрий нещодавно так захоплювався росіянами-легіонерами, поставив перед ними жорсткі умови: легіонери повинні повернутися до Росії і вступити до лав так званої Східної армії (тобто армії Денікіна). Тих, хто відмовиться поїхати, переведуть до трудових рот таборів. Із цієї миті припинився набір до Російського легіону, але за його солдатами залишалося право вступити у французький Іноземний легіон, уклавши контракт терміном на п’ять років. Багато солдатів, що нудьгували за рідними краями, сім’ями, погоджувалися вступити в армію Денікіна і Колчака, аби дістатися до своєї домівки, а там — нехай як буде. Хтось, навоювавшись, погоджувався на трудові роти. А інші вступали в Іноземний легіон. Так зробив і наш земляк із Чернігівщини Василь Тремба.

Отже, півтора року він воював на Західному фронті, здійснив перехід у складі першої бригади Російського експедиційного корпусу в Марсель, воював у провінції Шампань і закінчив війну у складі «Російського легіону честі». Заслужив російські та французькі бойові нагороди. Як і багато його однополчан, одружився з французькою дівчиною, яку звали Марінет, і решту життя провів у Франції. Помер Василь Тремба в 1975 році в містечку Бреваль за 60 кілометрів до Парижа, де й похований.

Трагічніше склалася доля багатьох легіонерів, що повернулися на Батьківщину, де їх чекала пожежа громадянської війни. Не оминули цих людей і сталінські репресії, і Друга світова війна. Є й виняткові долі. Наприклад, у легіоні служив єфрейтором-кулеметником, воював на Західному фронті й Родіон Малиновський, майбутній маршал і міністр оборони СРСР. Отримав французькі нагороди — два військові хрести. У вересні 1917-го він брав участь у повстанні частини російських солдатів у таборі Ла-Куртін. Був поранений. Після лікування кілька місяців працював на каменоломнях, а потім пішов за контрактом в Іноземний легіон, де провоював до серпня 1919 року в складі 1-ї Марокканської дивізії. Його мало не розстріляли червоноармійці за французькі книжки, коли він у жовтні 1919 року повернувся в Росію. Сам він вступив до лав Червоної армії та брав участь у громадянській війні на Східному фронті проти військ адмірала Колчака.

Зараз, мабуть, уже нікого з Російського експедиційного корпусу не залишилося серед живих. Але збереглися фотографії тих далеких часів. І трапляється іноді побачити на стіні в сільській українській хаті старе пожовкле фото, з якого весело дивляться молоді хлопці в незвичайних касках і африканських мундирах. Їх нащадки часто навіть не можуть пояснити, хто це на знімку і звідки все це. А шкода. Адже честь, відвага, відданість і вірність обов’язку — поняття невмирущі й одвічні, а людей, котрі чесно виконували свій солдатський обов’язок, сміливо можна ставити за приклад нинішнім і прийдешнім поколінням.

Племінниця Василя Тремби —
Олександра Харченко:

— Мій дядько казав, що не хотів повертатися додому після революції, бо боявся, що доведеться стріляти у своїх братів. Тому й залишився у Франції. Разом із своїм другом та однополчанином Степаном Матвійовичем Мораром із Дніпропетровська працювали на іподромі наїзниками-жокеями. Потім — комівояжерами у фірмі, яка продавала друкарські машинки. Пізніше відкрили вже свою таку ж фірму. Василь одружився, але дітей у них не було.
Ще до Другої світової війни, пригадую, мій дядько почав надсилати на Чернігівщину щедрі посилки з білим борошном, різними продуктами та речами, які були нам дуже потрібні. Вміст посилок перевіряли чекісти. За сина Василя у Франції мою неписьменну бабусю, яка й розписатися не вміла, навіть на рік до в’язниці запроторили.
Після війни листи й посилки від дядька з Франції на Чернігівщину поновилися. Але тут усі, крім мене, боялися з ним листуватися. Я з 19 років працювала начальником поштового відділення в селі Варварівка Бахмацького району. Колись «чекісти» приїжджали й допитувалися у директора місцевої школи, чи знає він про мої французькі зв’язки. А ще я була секретарем комсомольської організації, якому рідний дядько не раз присилав виклики до Франції. Однак мені їх не відкривали, викликали в райком ВЛКСМ, всіляко перешкоджали й відмовляли від поїздки. Але вона, попри все, відбулася в 1970 році поїздом «Москва-Париж».

До цього Василь Тремба, припливши на теплоході, вже сам із дружиною побував в Одесі (до Києва не дозволили). Там він після сорокарічної розлуки вперше побачив свою стареньку матір, племінників і мене. Іншим разом він побував і в Москві, і в Києві, і в Чернігові, але до Фастівців так і не доїхав. Після смерті дядька ми робили спроби дізнатися про можливий спадок від нього. Але мерія містечка Бреваль повідомила, що нам нічого «не світить». Усе відійшло спочатку французькій дружині Василя — Марінет, а потім і її родичам та нащадкам.

Ярослав КАРАНДА


Фотографії з альбому Е. Шульца «Через моря і океани у Францію», надрукованого в Парижі з дозволу командира бригади генерала Лохвицького. В альбомі представлені деякі зразки зброї та обмундирування, а також повний фотощоденник експедиції.

ЗЕМЛЯК С Французскому Легиону
Среди жителей Черниговщины было и остается много непосредственных участников выдающихся исторических событий . Память о тех , кто уже ушел в вечность , теперь хранят их потомки , рассказывая интересные истории о жизни наших земляков. Среди таких и 82 - летняя жительница Чернигова , связист на пенсии Александра Харченко , которая родом из села Фастовцы на Бахмаччина . Ее родной дядя ( мамин брат ) воевал в составе Русского экспедиционного корпуса в Европе во время Первой мировой войны , остался жить во Франции , где и умер. Племянницы в начале 70 - х годов даже удалось вырваться за границу Советского Союза и погостить у дяди , увидеть Париж и « буржуйское » жизни.

Василий Яковлевич Тремба был призван на действительную военную службу в 1914 году , когда загорелся огонь мировой войны. В свои неполные восемнадцать лет , попрощавшись с овдовевшей матерью , двумя младшими братьями и сестрами , он покинул родные Фастовцы , чтобы больше никогда туда не вернуться. Василию Тремба повезло выжить в адской « мясорубке » войны , но его судьба , как и судьбы тысяч наших земляков , которым пришлось воевать в Российском экспедиционном корпусе , сложилась удивительно и трагично. История создания корпуса такая .

После почти двух лет войны , в конце 1915 года, в Россию прибыл глава военной комиссии французского сената Г. Думерг . Целью его визита было уговорить царское правительство направить во Францию ​​четырёхсоттысячные армейский контингент в обмен на поставки оружия и боеприпасов. Сделка состоялась . Ее содержание толковалось патетически - как союзническая помощь Франции . На самом же деле в Российской империи и после нее с « пушечным мясом » особенно не считались . Во исполнение « височайшего веления » четыре отдельные бригады , по два полка каждая , общей численностью 750 офицеров и 45 000 солдат и унтер - офицеров , в 1916 году высадились во Франции. Это были опытные воины, уже почти два года провели в боях , многие из них имел награды.

Первая особая пехотная бригада под командованием генерала Лохвицкого , в составе которой был и наш земляк Василий Тремба , проехала от Москвы по железной дороге через Сибирь , чтобы в порту Дальнем ( Дайрен ) сесть на пароходы . А потом был 80 - дневный морской переход войска через Индийский океан , Красное море , Суэцкий канал и Средиземное море . Корабли прошли через Южноазиатская Сайгон и Сингапур , Коломбо на острове Шри - Ланка у Индии , через Джибути в Северо - Восточной Африке и египетский Порт - Саид . 26 апреля 1916 первая бригада высадилась в Марселе . Вторая , третья и четвертая бригады сели на пароходы в Архангельске и , пройдя Северным морем , высадились во французском Бресте.

Поражают масштабы этой операции , особенно далекий путь первой бригады . Наверное , это делалось ввиду опасности от немецких подводных лодок в северных морях . История военного искусства не знала примеров перемещения такого количества войск на далекие расстояния.

В Марселе и Бресте французы устроили российским бригадам торжественную встречу . А после короткого отдыха части были направлены в военный лагерь Майи , где проходили занятия по изучению французского техники и оружия , которыми теперь предстояло воевать нашим соотечественникам. В октябре 1916 года корпус был направлен на фронт . Первая и третья бригады попали в провинцию Шампань , вторая и четвертая - в Македонию к главнокомандующему Салоникский фронтом генерала Саррайля .

Как во Франции, так и в горах Македонии личный состав корпуса оказался в самом центре сражений. Могилы солдат экспедиционного корпуса разбросаны по этим странам . Всего русское военное кладбище , где покоится более тысячи наших соотечественников , расположенный у Мурмелон ( Марна ) . Здесь 31 января 1917 против бойцов корпуса немцами были применены боевые отравляющие вещества ( газы). Погибло много солдат , а тысячи с тяжелыми отравлениями попали в госпитале .

Трудно приходилось второй и четвертой бригадам на Македонском фронте. Союзная армия состояла из частей , принадлежавших пяти различным государствам, имели на этой войне , кроме военных , еще и чисто политические интересы. В состав Македонской армии , кроме воинов Российской империи , входили французы , англичане , итальянцы , сербы и греки . На стороне противника воевали немцы , австрийцы , турки и болгары . Почти все боевые действия продолжались в тяжелых климатических условиях в труднопроходимой горной местности. Вторая особая русская бригада под командованием генерала Дитерихса блестяще справилась с поставленной боевой задачей , победила болгар , овладев высотой Вийо ( 2055 м) и горным хребтом Бежала , сломав тем оборону противника в направлении Флорины .

Четвертая российская особая бригада под командованием генерала Леонтьева прибыла в Салоники конце октября 1916 и приняла участие в боях совместно с Сербской армией , а затем заняла укрепленную позицию фронтом на Стравину , где и оставалась бессменно полгода . К громких побед , таких , что имели и большой политический резонанс , следует отнести десант и занятие войсками корпуса Афины и горы Афон . Общие потери Русского экспедиционного корпуса на Македонском фронте - 60 офицеров и 4149 солдат и унтер - офицеров.

Октябрьская революция, произошла в России , существенно повлияла на судьбы людей , воевавших в составе экспедиционного корпуса . Большевиками был заключен мир с Германией , что дало последний возможность перебросить крупные силы с Восточного фронта на Западный . Союзники « задыхались » под давлением немецких дивизий. На русских с тех пор смотрели с презрением , обвиняя во всех бедах и называя предателями . В связи с этим особые бригады Экспедиционного корпуса были расформированы французским командованием. Сотни российских офицеров и солдат , не желавших мириться с таким положением дел и были оскорблены новым отношением союзников , стали требовать отправки на фронт . А из тех , кто не решился на такой шаг , были составлены военно - рабочие роты - на каторжные работы в лагерях Франции , Алжира , Туниса , Марокко , Греции.

Вскоре из волонтеров особых полков был сформирован Русский легион под командованием полковника готовят, вошедший в действующую армию и был включен в состав Марокканской ударной дивизии - лучшей дивизии Франции .
Героизм и самоотверженность личного состава легиона во Франции достигли необычайных высот . Случалось , что в бою легион терял до 35 % своего состава и почти всех офицеров . Французская пресса того времени увлекалась действиями Российского легиона и акцентировала внимание общественности на большом количестве наград , врученных французским правительством российским легионерам . Тогда впервые стали встречаться упоминания о «Русский легион чести» - четыре батальона , зачисленные в состав марокканской дивизии французского иностранного легиона. Российские добровольцы носили форму африканских войск из нарукавной трехцветной повязкой на левой руке и надписью « Военное министерство Франции». Русский легион получил на свой флаг «Военный крест » с двумя пальмами и « Фуражер » (вид Аксельбант , который носят все военнослужащие части на левом плече ) .

После окончания боевых действий Русский легион прошел Лотарингию , Эльзас , Саар и вошел в Германию. Дойдя до Рейна , остановился в Фридрихсгафени напротив Мангейма , откуда был направлен в предназначенное ему для оккупации город Моршах . Велико было удивление и возмущение немцев , когда они узнали , что оккупантами в них - войска побежденных россиян.

В мирное время , как часто бывает , о героях забывают , более того - их начинают бояться . Французское правительство , недавно так восхищался русскими - легионерами , поставил перед ними жесткие условия: легионеры должны вернуться в Россию и вступить в ряды так называемой Восточной армии (т.е. армии Деникина ) . Тех , кто откажется уехать, переведут в трудовых рот лагерей . С этого момента прекратился набор Российскому легиона , но по его солдатами оставалось право вступить во французский Иностранный легион , заключив контракт сроком на пять лет. Многие солдаты , что скучали по родным краям , семьями , соглашались вступить в армию Деникина и Колчака , чтобы добраться до своего дома , а там - пусть как будет. Кто-то , навоювавшись , соглашался на трудовые роты . А другие вступали в Иностранный легион . Так сделал и наш земляк из Черниговщины Василий Тремба .

Итак , полтора года воевал на Западном фронте , совершил переход в составе первой бригады Русского экспедиционного корпуса в Марсель , воевал в провинции Шампань и закончил войну в составе «Русского легиона чести» . Заслужил российские и французские боевые награды. Как и многие его однополчан , женился с французской девушкой , которую звали Маринет , и всю оставшуюся жизнь провел во Франции. Умер Василий Тремба в 1975 году в городке Бреваль в 60 километрах в Париж , где и похоронен.

Трагичнее сложилась судьба многих легионеров , вернувшихся на родину, где их ждала пожар гражданской войны . Не обошли этих людей и сталинские репрессии , и Вторая мировая война. Есть и исключительные судьбы. Например , в легионе служил ефрейтором - пулеметчиком , воевал на Западном фронте и Родион Малиновский , будущий маршал и министр обороны СССР. Получил французские награды - два военных креста. В сентябре 1917 - го он участвовал в восстании части российских солдат в лагере Ла - Куртин . Был ранен. После лечения несколько месяцев работал на каменоломнях , а затем пошел по контракту в Иностранный легион , где провоевал до августа 1919 года в составе 1- й марокканской дивизии. Его чуть не расстреляли красноармейцы за французские книги , когда он в октябре 1919 года вернулся в Россию. Сам он вступил в ряды Красной армии и участвовал в гражданской войне на Восточном фронте против войск адмирала Колчака .

Сейчас, пожалуй , уже никого из Русского экспедиционного корпуса не осталось в живых . Но сохранились фотографии тех далеких времен. И случается иногда увидеть на стене в сельской украинской хате старое пожелтевшие фото, с которого весело смотрят молодые ребята в необычных касках и африканских мундирах . Их потомки часто даже не могут объяснить , кто это на снимке и откуда все это. А жаль . Ведь честь , отвага , преданность и верность долгу - понятие бессмертные и вечные , а людей , которые честно выполняли свой ​​воинский долг , смело можно ставить в пример нынешним и грядущим поколениям.

Племянница Василия Трембы -
Александра Харченко :

- Мой дядя говорил , что не хотел возвращаться домой после революции , потому что боялся , что придется стрелять в своих братьев . Поэтому и остался во Франции. Вместе со своим другом и однополчанином Степаном Матвеевичем Морарь из Днепропетровска работали на ипподроме наездниками - жокеями . Затем - коммивояжерами в фирме , которая продавала пишущие машинки . Позже открыли уже свою такую ​​же фирму . Василий женился , но детей у них не было .
Еще до Второй мировой войны , помню , мой дядя стал посылать в Черниговскую щедрые посылки с белым мукой , различными продуктами и вещами , которые были нам очень нужны. Содержание посылок проверяли чекисты . За сына Василия в Франции мою неграмотную бабушку, и расписаться не умела , даже на год в тюрьму упрятали .
После войны письма и посылки от дяди из Франции в Черниговскую возобновились. Здесь все , кроме меня , боялись с ним переписываться. Я с 19 лет работала начальником почтового отделения в селе Варваровка Бахмачского района. Когда-то « чекисты » приезжали и спрашивали у директора местной школы , знает ли он о моих французские связи . А еще я была секретарем комсомольской организации , которому родной дядя не раз присылал вызовы во Францию. Однако мне их не открывали , вызвали в райком ВЛКСМ , всячески препятствовали и отговаривали от поездки. Но она , вопреки всему, состоялась в 1970 году поездом « Москва -Париж » .

До этого Василий Тремба , приплыв на теплоходе , уже сам с женой побывал в Одессе ( в Киев не позволили ) . Там он после сорокалетней разлуки впервые увидел свою старую мать , племянников и меня . В другой раз он побывал в Москве , и в Киеве , и в Чернигове , но к Фастовцы так и не доехал. После смерти дяди мы пытались узнать о возможном наследство от него . Но мэрия города Бреваль сообщила , что нам ничего «не светит » . Все отошло сначала французской жене Василия - Маринет , а затем и ее родственникам и потомкам .

Ярослав КАРАНДА


Фотографии из альбома Э. Шульца «Через моря и океаны во Францию ​​» , напечатанного в Париже с разрешения командира бригады генерала Лохвицкого . В альбоме представлены некоторые образцы оружия и обмундирования , а также полный фотодневник экспедиции.

Добавлено в 16:10
Восстание в лагере Ла-Куртин (фр. Mutinerie des soldats russes à La Courtine) — события сентября 1917 года, произошедшие в лагере русского экспедиционного корпуса во Франции, находящегося в коммуне Ла-Куртин департамента Крёз региона Лимузен. Из-за ухудшения своего положения и под влиянием известий о революции в России, солдаты 1-й русской бригады отказались подчиняться российским и французским властям и потребовали возвращения домой.
Зачинщики мятежа пытались скрыться, но были схвачены и позднее расстреляны. http://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%92%D0%BE%...%82%D0%B8%D0%BD

Это сообщение отредактировал fishercool - 16.11.2013 - 16:11

Позеленил.
А с памятником это сделали или долбоёбы, которые не знают, что за он, и кому, или пшеки.

Лисовенко, Дмитрий Ульянович
Их хотели лишить Родины
http://militera.lib.ru/h/lisovenko_du/index.html

Один из моих прадедов в трудармию попал,за то что женат был на немке,с лишением всех званий наград и привелегий, почти всю европу отстраивал и Францию в том числе(несколько городков с их соборами) и Польшу и Прагу, реставратором каменной кладки трудился, как-то тоже обидно...Даже на сайтах его не ашел, хоть бабушку, дочь его и его самого, еще в семидесятые реабилитировали и вернули награды и звания...

Обменяли солдат на продовольствие (вдумайтесь) из 45 вернулось около 15 тысяц

22

33

44

55

66

77

88

Уточню, не на продовольствие, а на боеприпасы и оружие. С продовольствием в России было лучше чем в других воюющих странах - в ней в последней ввели карточки на продовольствие.

Я просто оставлю это здесь...

Лягушатники ! Другого от них и ждать не надо.

Православный скит всех святых, в земле Российской просиявших, в Мурмелоне (Франция)
24 июня, 2011
«Хочу сказать россиянам: гордитесь своей страной» – настоятель парижского храма

Русский лес под Реймсом

Историческая справка

Скит Всех Святых в Земле Российской просиявших находится на краю проселочной дороги между Сент Илэр Ле Гран и Мурмелон Ле Гран (департамент Марна). Скит, расположенный среди елок и берез, напоминающих российский пейзаж, был устроен непосредственно по соседству с русским военным кладбищем войны 1914–1918 гг., где похоронены русские офицеры и солдаты Экспедиционного корпуса, павшие за Францию. Русский Экспедиционный корпус был прислан на помощь Франции в борьбе против Германии и принял участие в битвах на Марне.

Это сообщение отредактировал fishercool - 16.11.2013 - 17:34

Ох и поимеют толерантную Европу муслимы...Почему?! Не знающие благодарности и добра - просто обречены.

Нихуя себе.
Я считаю что за такую выходку было бы замечательно найти эти чертей и покарать.Раздробить эти руки что дотронулись до памятника и сотворили это непотребство.
Ну прошлая же тема че этим уебкам неймется то до сих пор.В чем проблема в чем суть акции?
Показать какие они мудаки?Они не памятник осквернили.Они сами себя осквернили.
Попадуться-хана им сразу.В лучшем случае если их первые найдут менты.Тогда возможно штрафом и отделаются.
В худшем случае и так понятно что будет.Убить не убьют но разьяснительную беседу с помощью зубодробилки точно проведут.